«Давно не було таких теплих маршів»: тисячі бійців пройшли центром столиці

Август 24, 2019 18:48



Збір у парку Шевченка деякі підрозділи оголошують ще на дев’яту ранку: потрібно встигнути знайти побратимів, поки не почнуться перебої зв’язку через величезну кількість людей, щоб мати час з усіма привітатися, обійнятися та наговоритися. Формуватися ж колони починають лише близько 11 години.

За задумом організаторів, велика група матерів та інших родичів загиблих на Донбасі воїнів із портретами захисників у руках має йти на самому початку колони. Однак нерідко матері загиблих приєднуються безпосередньо до «коробочок» підрозділів, у яких служили герої, вирішують йти разом із побратимами своїх близьких. Але і без урахування цивільного одягу родичів загиблих військові колони виходять доволі різномастими. Можна тут побачити і парадну форму ЗСУ, і польовий піксель, і популярний серед добровольців мультикам, і чорні або білі футболки із назвами підрозділів. Хто прийшов на ходу із нагородами, хто — без. Хто у береті, хто у бейсболці, а хто у бандані. Але роблячи колони менш «прилизаними», зовсім не схожими на колони військовослужбовців під час офіційних парадів, це, водночас, робить їх і набагато живішими, реальнішими. Здається, ось-ось з-за рогу винирне побитий фронтовий «течик» або наспіх розмальований фарбою з балончиків джип — одним словом, якась проста «техніка», яка так само, як і ці трохи різнокольорові лави, дійсно відповідатиме реаліям українського фронту…

Щонайменше годину стрій «вибудовується», вирівнюється, шикується. «У ряд по чотири!», — лунає то тут, то там. «…По шість!», — трохи згодом. «…По дванадцять!» — зрештою, з’ясовується ближче до початку ходи. Втім, ані це, ані щохвилинні прохання відступити на три кроки назад, на два кроки вперед чи на десять кроків вліво — не те, чим можливо хоч трохи здивувати людину з досвідом військової служби. Хоча це, звісно, не найприємніший спосіб провести час. «Якщо з’явиться бажання повернутися на контракт — треба буде просто знову сходити на будь-який марш…», — сміється ветеран з 54-ї ОМБр, вчергове рахуючи власні кроки.

Після тривалих рівнянь всі нарешті рушають у бік Майдану. По всьому шляху Маршу захисників вздовж дороги стоять люди — у вишиванках, з дітьми, прапорами та квітами. У деяких жінок на очах сльози. «Дякуємо! Дякуємо! Ге-ро-ї! Дякуємо!» — безперервно скандує натовп. «Але це насправді дуже приємно…», — зворушено каже боєць, який 15 хвилин тому іронізував щодо перспективи нового контракту.

Учасників маршу, за різними оцінками, від 10 до 15 тисяч.

На вулиці сонячно та доволі спекотно. Особливо це відчувається, коли крокуєш у формі. Чи не кожні 50 метрів хтось з киян, що прийшли подякувати бійцям, підбігає до військових, щоб роздати їм холодну воду у пляшках. Не відмовляється ніхто. І тут вже настає черга бійців усміхатися та дякувати.

На Хрещатику, ближче до Майдану Незалежності, при наближенні тієї чи іншої колони гучно оголошується, хто саме крокує вулицею. «93-я… 14-та… 54-та… 44-та…», — номери, номери і знову номери підрозділів. «Іде об’єднана колона наших медиків, серед яких — і «Госпітальєри», і ПДМШ…», — згодом лунає над Хрещатиком. Медиків люди зустрічають ще гучнішими аплодисментами. На початку колони їде на візку Яна Зінкевич, незмінний комбат «Госпітальєрів». У кількох метрах від неї — іще одна дівчина-медик на візку.

На багато метрів вздовж Хрещатика розкладені великі листи паперу — на них малюють діти — українські прапори, калину, тризуби та просто все, що заманеться.

Обходиться без довгих пафосних промов. З Майдану Незалежності, який можна сміливо вважати кінцевою точкою маршруту, бійці прямують здебільшого на Михайлівський майдан — до Стіни пам’яті, до своїх, які не змогли бути поруч. Дорогою з бійцями, які вже розсипалися на маленькі групки, часто просять дозволу сфотографуватися люди. Не втрачає такої можливості і якийсь веселий іноземець. Він підходить до хлопців з «Правого сектору», разом з ними розгортає їхній вкритий автографами та малюнками бойовий червоно-чорний прапор, радісно усміхається у об’єктив камери своєї подруги. Коли фото зроблене — тисне усім руки, ще раз дякує та радісно й щиро викрикує єдине, мабуть, відоме йому привітання: «С Новым годом!».

Але — так і дійсно розпочинається 29 рік української незалежності. А ще — шостий рік війни.

«Давно не було таких теплих маршів», — усміхається дівчина з 93-ї. І має вона на увазі зовсім не літню погоду. Хтось, навпаки, сумує. «…Піду я, мабуть, тепер у 72-гу, — гарячкує бородатий чоловік з яскраво-зеленими очима. Він воює з літа 2014 року, але тепер — кілька тижнів як звільнився з армії. Ще кілька днів тому планував залишатися вдома, звикнути до «гражданки», мріяв створити родину, однак після маршу емоції беруть своє. — Піду…». Але поки що — йде не у військкомат, а кудись із побратимами, які, наперебій щось весело розповідаючи, тягнуть його у метро.

Валерія Бурлакова, «Цензор.НЕТ»

Фото та відео — Олег Богачук